Вишкіл для цивільних: чому таке навчання має пройти кожен?

“Найкращі ліки від страху – діяти”

Загроза повномасштабної війни з боку Росії викликає страх, тривогу та паніку у звичайних українців. Зізнаюсь, що теж із середини грудня знаходжусь у стані перманентного стресу. Прокручую в голові різні сценарії. Думаю, як чинитиму в тому чи іншому випадку. Але найкращі ліки від страху – діяти. Тому й записалась на тренінг з основ цивільного захисту, поводження зі зброєю і тактичної медицини. Його організовував наш районний батальйон територіальної оборони. Учора прийшла на ці заняття.

Вишкіл складався із трьох блоків. У першому ми навчалися безпечно поводитися зі зброєю: розбирати, чистити, збирати, перезаряджати, обирати правильну позицію для стрільби.

У другій частині навчання складали тривожну валізу. Тут головне – не набрати зайвого і такого, що становитиме небезпеку для себе. Наприклад, не варто пхати до наплічника армійський ніж, через який тебе можуть сприйняти як військового. Чи важку сокиру, яку ви навряд чи застосуєте.

Окремий важливий момент – одяг, який має носити цивільний під час військових дій. Ніяких берців, камуфляжу, хакі тощо. Через це окупант може подумати, що ви військовий, і вбити вас.Також нам розповіли, як поводитися під час надзвичайного стану, евакуації, якими мають бути укриття від авіаударів, куди бігти і що робити, якщо починається обстріл.

Важливо знати про вибухові пристрої. Під час воєнного чи надзвичайного стану – одна з найбільших небезпек для цивільних. Тут головний принцип: “Не клав – не чіпай”.

Третій блок – основи долікарської допомоги. За три години ми навчилися накладати кровоспинний турнікет на кінцівки (жгут – ред.). Я вже роблю це майже автоматично за 15-20 секунд. Звісно, треба тренуватися постійно, щоб не втратити навичку. Вже замовила для себе кілька турнікетів, щоб укинути в сумку. Навіть у мирному житті щодня виникають ситуації, коли вони можуть знадобитися.

Тепер знаю, що робити з людиною без свідомості, зі страшними ранами, в стані шоку, гіпотермії, як звільняти дихальні шляхи, що робити з пневмотораксом. У будь-якому випадку ці знання мені не завадять.

Я не впевнена, що за потреби мені вистачить духу взяти зброю і стріляти по живих мішенях. У моїх планах – не бути панікером, жертвою і безпомічним тягарем для інших людей. Кожен повинен мати хоча б мінімальні навички, аби захистити себе і своїх близьких.

Це навчання допомогло мені привести думки в порядок і заспокоїло. Крім того, мене дуже надихнуло спілкування з нашими військовими. Вони поводяться спокійно, впевнено. Вони сильні і справжні. І добре знають, як нас боронити. Також для себе вирішила, що пройду повний триденний курс із надання долікарської допомоги. Тому що кількох годин для такої важливої теми точно замало.

“Ми – не нація хліборобів. Ми – нація воїнів!”

Перед початком навчання одна іноземна журналістка запитала мене, чому я прийшла вчитися? Мовляв, ми все одно програємо, адже військо ворога більш чисельне. Я ж їй відповіла, що на відміну від ворога ми маємо набагато сильнішу мотивацію, адже захищаємо своє. Тому не варто нас записувати у переможених. Процитую одного з наших тренерів-військових: “Нехай знають, що ми – не нація хліборобів. Ми – нація воїнів!”.

Вдячна нашій теробороні за це змістовне і надихаюче навчання. Ми разом, ми готуємось, ми спокійні. Все буде Україна!

Антоніна Домікан, журналіст

337

Антоніна Домікан

журналіст