«Краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду дитина»: історія жінки, яка вижила в Маріуполі

Тетяні з Маріуполя, що на Донеччині, разом з дітьми на свій страх і ризик вдалося вирватися з обложеного міста.

Про це повідомляє «Оперативна Україна інфо» з посиланням на Маріупольську міськраду.

Жінка розповіла свою історію виживання в Маріуполі. Коли почалася війна, вона разом з рідними виїхала з власного будинку в інший кінець міста.  Думали на пару днів або на тиждень, але ні. Вони переїхали у квартиру знайомих неподалік ПортСіті. Без посуду, запасу харчів, одягу і навіть постільної білизни. Місцеві не відчиняли підвали, бо вважали, що вони не пристосовані. Тож ховалися 5 днів у коридорі на другому поверсі:

«Остання ніч стала справжнім пеклом – багатоповерхівка тремтіла, поряд гуділо і вибухало. Зрозуміла, треба тікати, бо правило двох стін нас точно не врятує».

Але вільних місць вже не було в укриттях «Терраспорту» та ПК «Молодіжний». Останньою надією на порятунок стала філармонія. Однак і там не було вже місць у підвалах, знов у коридорі на другому поверсі.

«Мої хлопці спали на бетонній підлозі. Їх зігрівав наш лабрадор, а я зі свекрухою була на стільцях. Від вибухової хвилі авіаудару повилітали вікна. Я в житті так не мерзла. Всі захворіли  – ліків не було. Закінчувалися й продукти, а поряд підліток під 2 метри ростом і з неабияким апетитом. Я ловила себе на думці, що краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду  дитина», – пригадує жінка.

У філармонію тоді бігли з усіх районів Маріуполя. З найбільш гарячих точок Лівого берега і 23-го мікрорайону на броньованих спецмашинах мирних привозили українські військові та рятувальники. Так, у приміщенні зібралося понад 800 людей. Голодні, холодні, без одягу і навіть поранені. Поряд сипалася важка артилерія та велися танкові бої. Тетяна  не спала жодної ночі. Найстрашнішим стали останні  дні, коли почали скидати бомби. Дві впали в декількохсот метрів від них – на ПДТУ і пологовий. Їхню будівлю дуже сильно тряхнуло. Шансів вижити на другому поверсі не було.

«Вголос не казали, але змирились, що помремо, навіть вже й не молились. Найстрашніше втратити надію. Я думала збожеволію. Уявіть, кожні три години до скроні пістолет…і видих до наступного, бо цього разу постріл холостий», – ділиться Тетяна.

14 березня їм дали 5 хвилин винести речі в машину, щоб встигнути приєднатися до колони на виїзд з міста. На них дивилися як на самогубців, але вони не хотіли помирати на другому поверсі.

Читайте також: Рашисти продовжують звозити вбитих містян до братської могили під Маріуполем

Орки блокують підземні виходи з «Азовсталі»

Азовці втратили зв’язок із польовим шпиталем

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на офіційну сторінку в Фейсбук, аби першими дізнаватися найголовніші новини країни! Також запрошуємо долучитися до нашого YouTube-каналу!

Тетяна Карпенко

268

Тетяна Карпенко

журналіст